Притча про справедливість

Бо суд немилосердний на того, хто не вчинив милосердя. Милосердя бо ставиться вище за суд.
Як.2:13

Якось до пастора одної церкви на сповідь прийшов юнак і відкрив власний гріх. Хлопець був дуже щирим у своєму каятті, і хоча правила общини передбачали в такому випадку жорстке дисциплінування, служитель відчув у своєму серці, що тут варто виявити милосердя. Відпустивши юнака додому, пастор помолився до Бога:

— Господи, допоможи мені вчинити правильно в цій ситуації! По справедливості — потрібно вилучати цього хлопця. Але я хотів би вчинити по милості, щоб цей необережний вчинок, за який він дуже шкодує, не зіпсував йому життя!

Чоловік вирішив так: не брати юнака на дисциплінування, але тільки якщо всі служителі одностайно погодяться на це. Щоправда, він знав, що це буде непросто — один із дияконів церкви відрізнявся своєю принциповістю в подібних питаннях.

Після вечірнього зібрання пастор попросив дияконів на кілька хвилин зайти до братерської кімнати й в загальних рисах розповів ситуацію. Мовляв, є один хлопець, який згрішив, розкаявся, посповідався.

— Звісно, він винен, але Бог поклав у моє серце — не вилучати його з церкви, оскільки юнак справді шкодує про скоєне. Але якщо хоча б один із вас проти — я прислухаюся до вашої думки, — сказав пресвітер.

Переважна більшість служителів відповіли, що довіряють серцю пастора й погоджуються з його рішенням. Але один диякон твердо стояв на своєму: не можна так просто попускати гріху, має обов’язково бути справедливе покарання, щоб людина глибоко усвідомила свою вину, а також щоб застерегти інших. Ніякі аргументи не могли його переконати. Підсумовуючи розмову пресвітер сказав:

— Я зрозумів вашу думку, брати. Тож не будемо робити поспішних рішень — протягом тижня щиро помолимося за цю справу й потім ще раз обговоримо її.

— Як там не було б, моя думка щодо цього не зміниться, — відповів диякон.

Через тиждень служителі знову зібралися на бесіду. Обговорили різні церковні справи й насамкінець пастор знову повернувся до свого питання. Але результат був точно такий, як і раніше. Як не прикро було пресвітерові, але він сам так вирішив: без спільної згоди не відступатиме від правил общини. Тож залишалося лише оголосити юнака вилученим із церкви.

Через кілька днів пастор вирішив зробити останню спробу й зайшов до диякона додому, щоб поспілкуватися особисто. Він почав розмову так:

— Послухай, я розумію й поважаю твою думку. Але хіба Сам досконалий і справедливий Господь не є також милосердним Богом, Який прощає й не згадує провин людей? Що було б, якби Він щоразу карав нас із усією суворістю, а не виявляв любові? Я сказав перед Богом, що не буду вилучати хлопця тільки за умови, якщо всі брати зі мною погодяться. Тож тепер усе залежить тільки від тебе. Яке твоє остаточне рішення — милість чи справедливість?

— Тільки справедливість, — не роздумуючи відповів диякон.

— Гаразд, я приймаю це рішення й більше не змінюватиму його, — розчаровано сказав пресвітер і вийшов із будинку.

Наступної неділі після закінчення зібрання пастор вийшов за кафедру, щоб зробити оголошення. Насамкінець із сумом в голосі він назвав ім’я юнака, якого служителі змушені вилучити з церкви через нехристиянську поведінку. У цей момент диякон зблід, потім почервонів, став кричати:

— Не може бути! Як же так? Чому ж ти не сказав? Так не можна! Він же такий богобійний хлопець, він не заслуговує на таке покарання! Він просто послизнувся, він не такий! Я зрозумів, я більше не буду таким категоричним. Давай зробимо по милості, по милості!

Але більше нічого не можна було змінити. На лаві серед людей сидів і тихо плакав його син…

На основі реальної історії

Благовісник, 4,2023